«Грузинський» — це те, чого чекаєш найменше. Що уявляють українці, збираючись в картвельський ресторан? Поживний суп харчо, гоструватий завдяки кавказькій любові до часнику? Свинячий шашлик із солодкою цибулею й домашнім мацоні — кислуватим сиром? Солоний хачапурі із жовтогарячим жовтком?.. Так, саме це. Хіба комусь спаде на думку, що поруч із такими стравами в меню може опинитися «грузинський борщ»? «Грузинський бутерброд»? «Грузинське кімчі»?.. До такого не додумалися навіть картвели!
Історія «Грузинського» звучить майже як анекдот: зустрілися якось бізнесмен, що ніколи не був на Кавказі, і шеф-кухар — в’єтнамець… Так у Львові з’явився «неавтентичний» ресторан — от як називають це місце. Тут традиції існують для того, щоб дивитися на них під новим кутом. Тому в баклажанових рулетах опиняється італійський сир рикота, в оджахурі (печеня) — гриби лисички, а в хінкалі — вишні, як у варениках… Єдине, що тут усе-таки недоторканне,— це кавказька відданість вину: від картвельського сапераві до французького рислінгу.
Рожеве сухе, на смак як персики з полуницею; червоне напівсолодке, з фіалково-гранатовим ароматом; іскристе брют із нотами печеного хліба… У винній кімнаті з темно-сірими оксамитовими кріслами й дерев’яним столом чимало благородних напоїв. Скуштувати тут усі сорти, до речі, можна разом із друзями й рідними: у цьому залі часто організовують вечори для невеликих (від шести осіб) компаній. (Для великих же є простора зала із цегляними стінами; вона в підвалі, поруч із винною кімнатою.)
Душа просить інших напоїв (теж з усього світу)? Тоді «Грузинський» запрошує всіх на перший поверх, до бару серед картин із фруктами й картвельськими жінками та люстр із металевих сіток. Тут, п’ючи чачу, віскі або, навпаки, щось легке (дайкірі, ванільне лате, тархун…) можна спостерігати, як кипить життя на відкритій кухні, й нікуди не поспішати… Нікуди не поспішати із «найгрузинськішого» місця у Львові!
