«Голодний Микола» — щедра душа. Для гостей йому нічого не шкода: ні м’яких пампушок, духмяних від зелені, ні легкого елю, п’янкого й солодкого, ні ароматної форелі, що тане в роті... Ба більше, усе це львів’янин береже саме для тих, хто може завітати в його дім будь-якої миті. І в який дім! Не в дім, а в казку — з пекарнею, пивоварнею, ставом, а ще альтанкою в квітах, терасою з повітряними шторами, маленькою «фермою» з козами й курками... Кажуть, це господарство — найбільший навіть не в Україні, а у світі ресторан галицької кухні. У такому місці варто побувати!
Любі гості ще тільки переступають поріг закладу, а Голодний Микола вже частує їх домашньою горілкою (її тут називають «бімбером») і традиційними закусками. Сало, крафтовий козячий сир, оселедець із цибулею... Усе як годиться! Після такого теплого вітання ноги самі несуть у зали зі стінами в червоних ромбах, майже прозорими завісами й мережчатими диванами. До столів, на яких от-от з’являться дива галицької кулінарії. Які? То журек — суп із копченою свининою (його подають у горщику з хліба), то завиванці — курячі рулети, то кремзлики — деруни з печерицями... Так відразу й не перелічиш!
Голодний Микола каже: «Найліпше для отамана — то свинина та сало»,— а тому більшість його улюблених страв іще вчора рохкали. (Навіть на дверних ручках тут викрашаються металеві поросята.) Утім, і риба господарю небайдужа... Навіть не так сама риба, як її ловіння. Однак їздити до гірських річок хазяйновитому львів’янину ніколи, тож він вирішив утілити одну зі своїх найоригінальніших ідей і... розмістив став посеред ресторану! Тепер винахідливий чоловік будь-якої миті може спіймати собі обід, не виходячи з дому. Чи можна скласти йому компанію? Потрібно!
Дорослі та малі, чоловіки й жінки, майстерні рибалки й, навпаки, новачки — тут усі озброюються вудками та ловлять прудку галицьку форель. Ловлять — і за кілька хвилин уже ласують нею, просмаженою з овочами чи запеченою в сметані... Звісно, можна просто вказати пальцем на вподобану рибу помічнику Голодного Миколи, але хіба ж це цікаво?
Найбільше з такої розваги тішаться діти. Їх господар любить особливо сильно, тож надворі облаштував майданчик із гірками та гойдалками, а в самому ресторані — гральний куточок. Кольорові олівці, яскраві розвивальні іграшки, окреме меню — тут є все, щоб малі гості, у компанії професійних нянь, не сумували жодної миті... Поки діти розважаються, дорослі відпочивають у тиші, за тарілками, повних щонайменше вареників із бараниною. Відпочивають і, розглядаючи ляльок-мотанок на піаніно чи живі рослини під стелею тераси, куштують не лише страви, але й напої.
«Тут я збудую пивоварню й назву її Kumpel»,— так колись подумав Голодний Микола. Подумав — і збудував. Тепер у його ресторані завжди є пінне: пшеничне, зовсім не гірке; світле, солодке, як карамель; змішане... Однак пивом не наїсися. От чому господар має і каву по-східному, густу й міцну; і духмяний чай із карпатських трав; і парад міцних напоїв — від текіли до медової настоянки... Крім того — вина. Французьке біле, на смак ніби ананас із лимоном; чилійське червоне, з нотами сливи й вишні; іспанське рожеве, «полунично-смородинове»... Повний льох!
У такому закладі кожний день — свято, а кожне свято — бучний бенкет... До речі, про бенкети. Голодний Микола так любить танцювати на масових зустрічах, що збудував для цього ще один поверх. Тепер нагорі можна проводити заходи з будь-якого приводу, вибираючи одну із зал: меншу, на 40–50 осіб, чи більшу, для компаній із 180–230 людей. Весілля, дні народження, корпоративні вечірки — будь-які події в цьому галицькому домі проходять незабутньо. Особливо для Микол.
Щойно гості опиняються на першому поверсі ресторану, вони помічають, як багато на стінах портретів. Композитори, письменники, науковці — усіх їх об’єднує дещо важливе, навіть доленосне. Що ж? Ім’я! З яскравих стін на шанувальників галицької кухні дивляться Микола Леонтович, Микола Бажан, Миколай Коперник і Нікола Тесла… Десятки тезок завжди голодного господаря!
З поваги до такого шляхетного імені гостей, яким припала честь ним зватися, тут вітають особливо тепло, навіть видають іменну подушку. Найцікавіше, утім, не це, а те, що кожний Микола, точніше, його фотопортрет, може потрапити в т. зв. Музей Микол. От воно — визнання!..
Про цей ресторан можна говорити дуже довго, щоразу знаходячи в ньому нові деталі. Наприклад, крамницю зі свіжим хлібом і домашніми ковбасами; запряженого коня із сіна надворі; криві дзеркала «Ситий Микола» і «Голодний Микола»… Однак говорити все-таки не так цікаво, як бачити на власні очі. То, може, саме час перейти від теорії до практики?
